Политика
Экономика
В мире
Происшествия
Общество
Спорт
Все города
Перевести сайт на Украинский
«Сонечко рідне, синочку, Сергію, як же я без тебе?.. Це була найкраща, найдобріша у світі дитина. Такої в мене вже більше не буде ніколи. Забрала клята війна», — так починає свою розмову Стефанія Кулик зі Старичів на Львівщині. Її син Сергій Кулик героїчно загинув 3 березня у Гостомелі, врятувавши від російської орди сотні побратимів.
«Що не попрошу, Сергій завжди слухався. Там дуже великі серце та душа, про кожного він піклувався, тільки не про себе. Тому він і мужньо поліг на полі бою, бо турбувався за кожного воїна. Не раз наголошував: я вже дітей одружив, а вони ще нічого не бачили, — розповіла «ФАКТАМ» Стефанія Кулик. — Сину змалечку подобався спорт, то ж після школи він вступив до Кам'янець-Подільського педагогічного інституту, де й здобув спеціальність вчителя фізкультури. Пропрацював у рідних Старичах 25 років. Учні обожнювали його. Я так гордилась, коли вони та їхні батьки при зустрічі завжди казали: «Який ваш Сергій Григорович добрий, порядний. Спасибі за його виховання. Наші діти хочуть бути схожими на нього». Та все змінив трагічний випадок — на війні під Зеленопіллям вбили Юрія Костіва — учня Сергія. Важко він переживав цю втрату, після чого зібрався та поїхав у військкомат. Як я не відмовляла, слухати не хотів. Син мені заявив: «А що я скажу дітям, коли вони запитають: «А що, Сергію Григоровичу, ви тут розказуєте про патріотизм, а самі вдома відсиджувались? Ви мужик чи ні?». Тричі він штурмував військкомати, його не брали. Мовляв, ви більше потрібні учням. Аж на четвертий дали добро, і так Сергій опинився у складі 24-ї окремої механізованої бригади. На Донбасі син воював понад два роки — з серпня 2014-го по грудень 2016-го. Його побратими називали Боцман, бо раніше служив на Чорноморську флоті. Тут спочатку поставили навідником-оператором БМП, потім перекинули на кулеметника.
Перша дислокація — в районі Бахмутівки, 29-й блокпост… Там творилось пекло! Якось під час страшного обстрілу Сергій накрив собою трьох бійців, але в результаті всі залишились живими… Це інакше як дивом він не називав. І дякував за молитву. Сергій не раз стверджував, що відчуває, як ми тут вдома молимось за українських бійців, що над їхніми головами у прямому сенсі літають кулі, якщо десь трохи зачеплять, витруть кров і до бою!
Якось, пригадував після ротації Сергій, захищаючись, він поранив свого ворога, але, дивлячись, як той страждає, дав йому знеболювальні, після чого дістав з аптечки джгут та наклав. І так залишив у живих. Хто ж знав, що потім ці солдати вчинятимуть такі звірства і не пожаліють жодного нашого воїна чи цивільного…
Найстрашніше, за словами сина, було хоронити бійців. За два роки він втратив вісьмох побратимів. Коли це траплялось, із іншими ледь не голими руками збирали їх, пакували тіла у мішки та відправляли. А ще син дуже боявся полону, тому завжди мав при собі гранати".
Коли ж Сергій Кулик повернувся на рідну Львівщину, більше, за словами мами, працювати у школі не хотів.
«У нього вже були такі нерви, а з дітьми потрібно бути спокійним. Тому тут, у Старичах, Сергій пішов військовим інструктором у артилерійському підрозділі у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Постійно набирався досвіду від іноземних армійців, які навчали „натовських стандартів“, цим ділився із своїми побратимами. Щоранку Сергій бігав, аби бути у формі. Дуже радів, що став дідусем, та нещодавно охрестив тримісячного онука. Дві його доньки — 29-річна Вікторія та 22-річна Олександра мешкали окремо. З дружиною він не проживав, батько давно помер, рідний брат на Волині. Тому син був поряд зі мною й усім ділився».
Та щастя родини перервала війна… Матір загиблого пригадує: 24 лютого син саме зайшов додому з пробіжки, увімкнув новини, а на відео обстріли.
«Сергій заявив, що їде воювати. Хоча він не міг вже цього робити, бо був потрібен у Старичах, аби навчати молодших військовій справі. Як я не благала лишитись, бо ж уже своє відвоював, син був категоричним. Службу ніс у тій самій 24-й «залізній» бригаді, з якої і починав. Син обороняв місто Гостомель, яке обстрілювали як з авіації, так і з землі важким озброєнням. Коли була вільна хвилинка, Сергій телефонував. Звісно, про службу нічого не казав. Тільки постійно повторював, як сильно мене любить… Моє материнське серце цього разу не передчувало біди, я була впевнена у синові та його професійній підготовці. Недарма ж він казав, що «стріляний».
3 березня, під час звільнення міста від російських військ Сергій Кулик, кулеметник взводу, у складі батальйонно-тактичної групи вступив у бій з армією рф. Ворог атакував місто десятьма бойовими машинами десанту та близько сотнею піших загарбників.
«Стримувати противника було вкрай складно, тому командир відділення вирішив відступати. Це для того, щоб врятувати бійців. Але для відходу у безпечне місце потрібно постійно атакувати ворога. І цей вогонь рашистів взяв на себе Сергій. У нього полетіли ворожі кулі. Син загинув на полі бою та 14 березня був похований у рідному селі…»
Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі штаб-сержанту Сергію Кулику присвоєно звання «Герой України» (посмертно).
Сео продвижение Одесса